Медіапрезентація
"Живе лиш той, хто не живе для себе..."
8 січня – 90 років від дня народження Василя Симоненка (1935–1963), письменника, журналіста
Василь Симоненко – поет-шістдесятник, поет-лірик, поет-сатирик і просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила Україну. Поет стверджував: "Я – українець. Оце і вся моя автобіографія".
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка.
Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.
Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. Закінчив середню школу в Тарандинцях із золотою медаллю.
За словами письменника Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".
Олесь Гончар (1918-1995)
Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка
1952 вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії імені Василя Чумака (СІЧ).
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.
Василь Симоненко у редакції газети
Будівля Держбанку у Черкасах. Тут працював Симоненко у редакції газети "Черкаська правда" впродовж 1957-1959 років.
Після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".
Василь приніс підкову в редакцію газети "Черкаська правда", де працював. Прибив до одвірка. "Сказав, що в кожної хати повинен бути свій оберіг", – пригадує Микола Сніжко. Нині підкова зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання: вона лежить на поличці поруч з рукописами. Кажуть, що якщо дуже захотіти, то бажання може здійснитися.
До речі, у Василя Симоненка, крім поезій, є й прозові твори. З-поміж них – і "Вино з троянд" та "Чорна підкова" ("… ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто її загубив").
У редакції "Черкаська правда" Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала там кур'єром. У 22 роки поет одружився. Дівчина припала не тільки до серця Василю, а і його приятелю Станіславу Буряченку. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь".
Дружина поета Людмила Півторадні
Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами.
Він називав її: "Малюся", “Мила моя дівчинко", "Кнопочко" та "Малеча". Близько двадцяти листів до Люсі збереглися до сьогоднішнього дня. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: "Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це – щиро", "Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив".
Людмила Півторадні та Василь Симоненко
Згодом у родини народився син Олесь.
У жовтні 1960 року Симоненкові дали квартиру, розташовану на бульварі Шевченка, 345. Перш ніж отримати ключі, він повинен був протягом місяця працювати на будівництві. Цей термін співробітники редакції та Василеві друзі вирішили скоротити до одного дня, відпрацювавши за нього гуртом.
Квартира Василя Симоненка № 129 була на пʼятому поверсі та мала дві кімнати. Там він оселився з дружиною Люсею та сином Олесем. Сюди ж згодом переїхала його мама, коли продали її хату в Біївцях.
Біля входу — меморіальна дошка з написом: "У цьому будинку в 1959-1963 роках жив поет Василь Симоненко".
У провінційних Черкасах Симоненко жив, неначе на острові, не маючи відповідного середовища побратимів і шанувальників.
"Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія", – написав поет у своєму щоденнику "Окрайці думок".
Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
З ініціативи Клубу творчої молоді розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Після відкриття таємних місць масового поховання та складання Меморандуму із вимогою оприлюднити ці місця, за Симоненком встановлюють нагляд КДБ. Такого зухвальства система простити не змогла.
"Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини".
Василь Симоненко
Перша збірка "Тиша і грім", що вийшла 1962 р., була впливом серця чистого і довірливого юнака, захопленого повівами "хрущовської відлиги". Збірка була схвально сприйнята критикою і читачами.
У 1963 вийшла казка для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".
Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.
Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції "Імені Тараса Шевченка" (Сміла). На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком спалахнула суперечка. Підійшли двоє чергових міліціонерів і попросили показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці скрутили Василеві руки й потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили. Відтоді почало погіршуватися здоров'я поета.
Залізнична станція «Імені Тараса Шевченка», м. Сміла
З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Невдовзі лікарі повідомили родині діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.
Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року. Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже, Що ти думок моїх Не відцуравсь, Що ти свої клітини Тепло мружив, Коли над римами Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв Без жодної огуди, Єдиний мій читач І шанувальник мій. Чи сприймуть їх колись І прочитають люди — Побачимо. Прощай, товариш мій.
Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці. Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.
Пам'ятник у м. Черкасах
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже "лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана". Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
Національна премія України імені Тараса Шевченка
“Я воскрес, щоб із вами жити під шаленством весняних злив!” - пророчо заявив Симоненко. Він із нами сьогодні поетичним словом, своїми думами і помислами.
Картина: В. Клименко. "Портрет Василя Симоненка", 1985
Василь Симоненко
Бібліо
Created on December 8, 2024
Start designing with a free template
Discover more than 1500 professional designs like these:
View
Psychedelic Presentation
View
Chalkboard Presentation
View
Witchcraft Presentation
View
Sketchbook Presentation
View
Genial Storytale Presentation
View
Vaporwave presentation
View
Animated Sketch Presentation
Explore all templates
Transcript
Медіапрезентація
"Живе лиш той, хто не живе для себе..."
8 січня – 90 років від дня народження Василя Симоненка (1935–1963), письменника, журналіста
Василь Симоненко – поет-шістдесятник, поет-лірик, поет-сатирик і просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила Україну. Поет стверджував: "Я – українець. Оце і вся моя автобіографія".
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка.
Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.
Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. Закінчив середню школу в Тарандинцях із золотою медаллю.
За словами письменника Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".
Олесь Гончар (1918-1995)
Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка
1952 вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії імені Василя Чумака (СІЧ).
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.
Василь Симоненко у редакції газети
Будівля Держбанку у Черкасах. Тут працював Симоненко у редакції газети "Черкаська правда" впродовж 1957-1959 років.
Після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".
Василь приніс підкову в редакцію газети "Черкаська правда", де працював. Прибив до одвірка. "Сказав, що в кожної хати повинен бути свій оберіг", – пригадує Микола Сніжко. Нині підкова зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання: вона лежить на поличці поруч з рукописами. Кажуть, що якщо дуже захотіти, то бажання може здійснитися.
До речі, у Василя Симоненка, крім поезій, є й прозові твори. З-поміж них – і "Вино з троянд" та "Чорна підкова" ("… ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто її загубив").
У редакції "Черкаська правда" Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала там кур'єром. У 22 роки поет одружився. Дівчина припала не тільки до серця Василю, а і його приятелю Станіславу Буряченку. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь".
Дружина поета Людмила Півторадні
Через навчання та військову службу Василя Симоненка вони з дружиною часто не бачились. Однак письменник постійно нагадував про своє кохання віршами. Він називав її: "Малюся", “Мила моя дівчинко", "Кнопочко" та "Малеча". Близько двадцяти листів до Люсі збереглися до сьогоднішнього дня. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: "Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це – щиро", "Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив".
Людмила Півторадні та Василь Симоненко
Згодом у родини народився син Олесь.
У жовтні 1960 року Симоненкові дали квартиру, розташовану на бульварі Шевченка, 345. Перш ніж отримати ключі, він повинен був протягом місяця працювати на будівництві. Цей термін співробітники редакції та Василеві друзі вирішили скоротити до одного дня, відпрацювавши за нього гуртом.
Квартира Василя Симоненка № 129 була на пʼятому поверсі та мала дві кімнати. Там він оселився з дружиною Люсею та сином Олесем. Сюди ж згодом переїхала його мама, коли продали її хату в Біївцях.
Біля входу — меморіальна дошка з написом: "У цьому будинку в 1959-1963 роках жив поет Василь Симоненко".
У провінційних Черкасах Симоненко жив, неначе на острові, не маючи відповідного середовища побратимів і шанувальників.
"Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія", – написав поет у своєму щоденнику "Окрайці думок".
Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
З ініціативи Клубу творчої молоді розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Після відкриття таємних місць масового поховання та складання Меморандуму із вимогою оприлюднити ці місця, за Симоненком встановлюють нагляд КДБ. Такого зухвальства система простити не змогла.
"Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини". Василь Симоненко
Перша збірка "Тиша і грім", що вийшла 1962 р., була впливом серця чистого і довірливого юнака, захопленого повівами "хрущовської відлиги". Збірка була схвально сприйнята критикою і читачами.
У 1963 вийшла казка для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".
Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.
Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції "Імені Тараса Шевченка" (Сміла). На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком спалахнула суперечка. Підійшли двоє чергових міліціонерів і попросили показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці скрутили Василеві руки й потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили. Відтоді почало погіршуватися здоров'я поета.
Залізнична станція «Імені Тараса Шевченка», м. Сміла
З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Невдовзі лікарі повідомили родині діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.
Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року. Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже, Що ти думок моїх Не відцуравсь, Що ти свої клітини Тепло мружив, Коли над римами Я потом обливавсь. Ти їх сприйняв Без жодної огуди, Єдиний мій читач І шанувальник мій. Чи сприймуть їх колись І прочитають люди — Побачимо. Прощай, товариш мій.
Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці. Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.
Пам'ятник у м. Черкасах
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже "лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана". Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
Національна премія України імені Тараса Шевченка
“Я воскрес, щоб із вами жити під шаленством весняних злив!” - пророчо заявив Симоненко. Він із нами сьогодні поетичним словом, своїми думами і помислами.
Картина: В. Клименко. "Портрет Василя Симоненка", 1985