Никанор Онацький

Медіапрезентація

РОЗСТРІЛЯНИЙ ЗА УКРАЇНСЬКУ САМОІДЕНТИФІКАЦІЮ

150 років від дня народження Никанора Онацького (1875−1937), художника, поета, мистецтвознавця, історика, археолога, етнографа, педагога, музейного діяча, репресованого

Далі

Кожен сюжет з біографії Никанора Харитоновича міг би стати основою для хвилюючого нарису. Тут – і вируючі політичні пристрасті, і самовіддана праця на ниві української культури, і радість визнання, і гіркі, - ні з чим незрівнянні хвилини розчарування.

Никанор Онацький

Народився Н. X. Онацький 9 січня 1875 р. (за ін. даними 21.12.1874 (28.12.1874) на хуторі Хоменки Гадяцького повіту (нині Липоводолинського району на Сумщині) в родині селянина-середняка. З ранніх років малий любив говорити римами, складати вірші, малювати соняхи, вітряки, стіжки хліба. Батько помер рано, тому хлопець, закінчивши Гадяцьку школу, не зміг вчитися далі – з 14 років подався на заробітки: був вантажником в одеських портах, працював на суховантажах, у економіях степової Таврії. На відкладені гроші купував фарби, папір, полотно. Поїхав навчатись до Строганівського училища у москві. Провчившись там рік, приїхав в Україну.

Пам`ятний знак в с. Хоменкове

В 1886 році вступив на навчання до Одеського Художнього училища, учився у Кіріака Костанді. У той час в училищі працювали К. Костанді, М. Кузнєцов, І. Ладиженський, П. Нілус. Після його успішного закінчення в 1903 – до Вищого художнього училища при Імператорській Академії Художеств у петербурзі, де одним з його педагогів був Ілля Рєпін.

Одеське художнє училище

Диплом Онацького про закінчення Одеського художнього училища, 1905

Кіріак Костанді (1852-1921)

Ілля Рєпін (1844-1930)

Лебединський період

Окремою сторінкою життя Никанора Харитоновича можна позначити приїзд у Лебедин. З 26 вересня 1906 року по 26 липня 1913 року, Н. Онацький влаштувався працювати по розряду найнятого, не затвердженого вчителя, оскільки був під негласним наглядом поліції. Але активна громадська діяльність, авторитет художника і поета сприяли тому, що через два роки його включили до складу педагогічної ради чоловічої гімназії і поставили в штат як вчителя графічних мистецтв. Одночасно, з 4 жовтня 1910 року по 26 липня 1913 – він вчитель Лебединської жіночої гімназії.

Лебединська жіноча гімназія

Лебединська жіноча гімназія

Для боротьби за українську мову, культуру, традиції в Лебедині Онацький створив патріотичний гурток, до складу якого ввійшли гімназисти старших класів. Згодом, гурток стали називати "Шевченківським". Він мав свою бібліотечку україністики, забороненої літератури. Гуртківці пропагували вільний розвиток своєї нації: українську мову, твори українських письменників, істориків, вивчали народні пісні, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки.

Іван Франко (1856-1916)

Леся Українка(1871-1913)

Тарас Шевченко (1814-1861)

Ольга Косач (1849-1930)

Перебуваючи в Лебедині, він глибоко і зацікавлено вивчає побут і звичаї українського села, робить ескізи своїх майбутніх живописних полотен. Н. Онацький вперше друкує свої вірші в журналах та альманахах "Рідний край", "Терновий вінок", "Українська муза". Його поезія, сповнена вірою в найкраще майбутнє, була високо оцінена сучасниками.

Н. Онацький на етюдах у Криму, 1909

У Лебедині Никанор познайомився з Надією Василівною Кривошеєвою – дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. У рідному селі Надії, яке художник називав "Павлівочка", відбулося вінчання. Проживали молоді Онацькі у Лебедині на вулиці Охтирській та на Любарській. Народилися діти: Наталя, Андрій, Оксана.

Никанор Онацький з дружиною Надією Василівною та дітьми: Наталкою, Оксаною, Андрієм. Суми, 1916

У ці роки Н. Онацький багато подорожував, вивчав маєтки з кам’яною архітектурою, відвідав садиби Капністів, Анненкових, Хрущових, кілька разів їздив до Канева, на Чернечу гору. Там він у 1911 році познайомився з І. Ядловським, який півстоліття охороняв священну могилу. Після цієї поїздки художник створив офорт "Хата біля Тарасової гори в Каневі", що став основою поштової марки.

"Хата біля Тарасової гори в Каневі", 1911

Сумське двадцятиліття

Сім’я Онацьких перебралась до Сум в 1913 році. Цей період життя художника дослідники вважають періодом активної творчої роботи. До того ж не слід забувати про те, що Никанор Харитонович займався педагогічною діяльністю та громадською роботою.

"Садиба", 1919

З 1913 року Н. X. Онацький працює в Сумах, викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. В 20-х – на початку 30-х років Н. Онацький незмінно викладає в учбових закладах Сумщини.

Н. Х. Онацький (четвертий в середньому ряду) з учнями Сумської художньої студії, 1929

Н. Х. Онацький в робочому кабінеті, 1920

Своєрідним незгасаючим вогнищем культурного життя на Сумщині став створений у 1920 р. з ініціативи Никанора Харитоновича історико-художній музей, яким він керував протягом одинадцяти років. На 1 жовтня 1925 року в музеї налічувалось 10279 експонатів. Серед них: 6416 стародруків, безцінні полотна І. Рєпіна, Л. Боровиковського, В. Сєрова, старовинні козацькі парсуни Полуботків, Апостолів, багато рідкісних творів українських і зарубіжних митців, меблі, старовинні килими, фарфорові і фаянсові вироби, колекцію художнього скла та інші унікальні пам’ятки. Особливу цінність мали офорт Т. Г. Шевченка “У шинку” (“Приятелі”), “Кобзар” з дарчим написом поета.

Сумський історико-художній музей(приміщеня колишнього Державного банку (арх. Г. Шольц))

Чимало експонатів було відшукано безпосередньо Н. X. Онацьким, який неодноразово приймав участь у археологічних експедиціях по Сумщині. Наслідком багаторічної наукової роботи дослідника рідного краю стала публікація ряду цікавих розвідок, що привернули увагу широкої громадськості. Зокрема, не втратили свого значення такі праці, як "Старовинні кахлі Сумщини", "Українська порцеляна", "Межигірський фаянс", "Українське гутне скло" тощо. Подібне зацікавлене ставлення до української національної культури не залишилось поза увагою органів ДПУ, які вбачали в цьому рецидиви українського буржуазного націоналізму, і дало привід для переслідування.

Під час експедиції до Лебедина за шевченківськими речами

На початку 30-х років у музеї склалася нестерпна моральна обстановка. Онацького звинувачували в "ідейних збоченнях".

Полтавський період

В листопаді 1933 р. Н. X. Онацький переїздить до Полтави, де йому було запропоновано посаду директора наукової роботи в краєзнавчому музеї. Він організув нову експозицію періоду феодалізму. Онацький прагне перетворити музей у справжній центр із дослідження історії та культури українського народу.

Полтава. Будинок родини Н. Х. Онацьких, 1936

Репресії. Втрачені надії

Тим часом Полтавське ДГІУ, починаючи з листопада 1933 р., відкрило на Н. Онацького справу піл кодовою назвою "Експонат", до якої сторінка за сторінкою надходили доноси від нових колег Н. Онацького. 3 лютого 1934 р. відбувся другий арешт Онацького. Його доправили з Полтави до Харкова у тюрму на Холодній горі, описаній у романі Івана Багряного "Сад Гетсиманський".

Що робить, що казать… Чи ще й далі скакать, чи лишатись рабами… Якщо бути рабом, Краще смерть нам обом чи в пустелі чи в полі, Що нас жде – не минать, Все одно помирать. Так помрем же на волі. І помчався мій кінь, Наче блискавки тінь, через гори і скелі Або волю знайти, Або прахом лягти у безлюдній пустелі.

Поет сидів у камері № 62, згодом у камері № 58, де піддавався тортурам протягом 47 діб. Щоб не зломитися і не збожеволіти Онацький потайки малював і писав. Цей альбом отримав назву "За гратами"… Музейну діяльність Онацького було кваліфіковано як націоналістичну, підривну щодо радянської влади. І хоч суд у 1935 році направив справу поета-в’язня на нове розслідування, а самого звільнив з-під варти, та через півтора року його знову заарештовують.

"Баладу про вершника" Никанор Онацький

І без суду 1935, за постановою "особливої трійки", страчують. Без будь-яких на те підстав у обвинувальному висновку значилось, що Н. X. Онацький був "завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні". Більшої нісенітниці не можна було й придумати!

Фрагмент протоколу першого допиту Н. Онацького, 1929

В одному з своїх тюремних віршів Никанор Харитонович передбачав, що положить десь на чужині "свої кості". Ні, не за тридев’ять земель, а десь тут, у Полтаві, можливо, у пісках поблизу села Макухівки, зарили енкаведисти темної листопадової ночі 1937 року тіло художника, а з ним і недоспівану пісню. Його ім’я тривалий час замовчувалося, а твори вилучалися з музеїв. Лише після реабілітації в 1958 році творчість Онацького почали повертати до культурної спадщини України. Сьогодні його роботи зберігаються в музеях Полтави, Харкова, Канева, Лебедина, Чугуєва і приватних колекціях, а Сумський художній музей, який він заснував, носить його ім’я, вшановуючи пам’ять про видатного митця та культурного діяча.

"Млин", 1900

У Полтаві в 30-60-і роки жила вдова українського письменника і художника Никанора Харитоновича Онацького Надія Василівна. Після смерті чоловіка вона пильно оберігала його творчий скарб — картини, етюди, друковані й рукописні вірші, фотографії, листи. Завдяки її зусиллям поволі виходило з непам’яті ім’я Никанора Онацького. Ще в 70-х роках відбулися виставки збережених нею художніх полотен.

"Березень", 1900

"Голубка", 1916

"Курінь", 1916

Картини

Творчий шлях

Він працював у жанрах портрета, пейзажу та історичної картини, а його творчість вирізнялася національним колоритом і увагою до деталей. Серед його найвідоміших робіт – портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, історичні полотна, що відображали українську культуру, та пейзажі рідної Полтавщини, які передають красу української природи. Також Онацький ілюстрував книги, створював театральні декорації та займався мистецтвознавством, популяризуючи українське мистецтво.

"Млин", 1930

"Соняхи", 1900

Спадок і визнання

Никанор Онацький залишив значний внесок у розвиток українського мистецтва. Його твори, сповнені національного колориту, зберігаються в музеях та приватних колекціях, відображаючи красу й дух України. Заснований ним Сумський художній музей, який носить його ім'я, став важливим осередком мистецтва. Онацького вшановують як символ культурного спротиву та збереження української ідентичності.

"Зимові сутінки", 1903

На щастя, не справдились розпачливі рядки поета, написані між в’язничних стін: «Все піде в царство небуття, сліду жаданого не кине…»