ПРЕЛЮДІЯ НАДІ ПСЛОМ

ПРЕЛЮДІЯ НАДІ ПСЛОМ

Тут була ріка її надії з лагідними водами попід схилом, до яких чолом припадає лист і в’яне золотом. А від дороги графа Ламздорфа так гаряче котиться окраєць гадяцького літа, гортає сувій стежки аж до хутора нотаріуса Павла Стоянова. У кімнатах Косачів через кольорове скло заокруглених вікон промінно тремтить гра антибарв. Це справляє враження чогось казкового. Але Ларисі Петрівні більше по-добається великий балкон, на якому так несхибно вивела лінію різьби вправна рука якогось майстра. А легенький потяг вітру з-понад Псла населиєсь утомлене сопрано. Так багато гостей прибуло цього сезону до Косачів. І в неї геть іржавіє перо... До Зеленого Гаю приїжджали знайомі Косачів зі Львова, Києва, Полтави. Ось лише кілька прізвищ із короткими супроводжуючими рядками: Фотій: Красицький — український: художник-реаліст, учень І.Рєпіна, що разом з Лесею Українкою співпрацювали в журналі «Шершень» — єдиному на той час українському полі-тичному журналі соціалістичної орієнтації; Єлисей Тригубов — член київської «Громади», учитель колегії Павла Галагана, свояк Івана Франка; Карташевські — відома родина з Волині, з якою дружили Косачі (а ще раніше Т. Шевченко відвідував цю сім’ю в Петербурзі. Леонід Жебуньов — літератор, активний революціонер- народник, який був висланий до Сибіру. Згодом співробітничав у часописі «Рідний край». Ці короткі пояснення мають неабияку вагу як біографічний факт до життєпису Лесі Українки та її оточення.

В різні роки в Зеленому Гаю побували Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник та Микола Лисенко. Тут можна було як приємно відпочити, так і серйозно попрацювати. Художник ще на світанку перед дощем відправлявся малювати етюди над сагами Псла, коли вода ставала темно-темно-синьою. І йому вдалося змалювати там декілька прекрасних пейзажів. Музикант відокремлювався біля рояля. «Хто йшов рибалити на Пслі або купатися і брати сонячні купелі десь на березі», — пригадувала у своїх спогадах Ізидора Косач-Борисова. Під вечір будинок оживав. Молоді люди тримались просто, розповідали багато цікавого. Фотій Красицький мав оригінальні погляди на мистецтво і часто гаряче сперечався на різні теми. На той час був відомий як художник багатством кольорової палітри. А в одній з приватних збірок світлиною зберігався його пейзаж «Хутір. Хатки на річці Пслі». Але саме на Гадяччині в 1904 році його талант спалахнув блискучим проявом високого мистецького рівня в портреті Лесі Українки. Сестри поетеси стверджували: «Тоді ще, як портрет малював Фотій Степанович у Зеленому Гаю, його бачили всі: родина й знайомі, що тоді там були. І всім він подобався, бо дійсно це дуже вдалий портрет». Пізніше робить цей висновок і Іван Труш з першої виставки українського малярства Салону Лятура у Львові: «З виставлених портретів д.Красицького визначався на нашій виставці найбільше портрет Лесі Українки, мальований у пленері (в повнім світлі, надворі). Постава, вираз — просто знамениті!»

Як пливти на човні від греблі та великих млинів вниз по Пслу, то будинок Зеленого Гаю виглядає ясною казкою з-поміж рясних дубів. Лариса Петрівна любила правити човном по тихій ріці. А стернувати за кермом Ви не стомились,панно Лесю? Тоді брат Михайло змайстрував вітрило з купленої на ярмарку великої селянської скатертини. А коли гуляв вітер наді Пслом, Леся з Михайлом плавали під вітрилом, і здавалося, що то з легенди випливала на широкі води Либідь з братом, яку благословляло небо високим сузір’ям Ліри. В 1902 році до Гадяча завітав зі своїм хором Микола Лисенко. Особливо раділа цьому Лариса Косач, що гадячанам доведеться почути рідну пісню в майстерному виконанні такого прекрасного хору. Після бурхливих овацій концерту в міському театрі Лариса Петрівна на знак високого пошанування влаштувала для хору під осяйним вінком зір прогулянки на човнах по ріці. Місячної ночі зі співом човни підпливали до Зеленого Гаю і під загальний веселий настрій флотилією направлялись униз по Пслу. Хорові обробки народних пісень падали на хвилі відголосками, перелітали через води поетичною мрією. Ніч виловлювала шовковим неводом яснозлотії зорі у ріці, а десь по горі полохливо блу-кало безмежжя. І завмирало серце Зеленого Гаю від цієї літургійної баркароли. Тут зупинилась мить великого життя, Яку ніхто не в силі повторити. ГАЛИНА ДЕЙНА