Музично - фольклорна діяльність Лесі Українки

Музично - фольклорна діяльність Лесі Українки

Леся Українка (справжнє прізвище Лариса Петрівна Квітка-Косач) (13(25) лютого 1870 р. у м. Звягель (тепер Новгород-Волинський Житомирської обл.) – 19.07.(01.08.) 1913 р., м. Сурамі, Грузія) Дитинство Лесі проходило на Волині, в тісному єднанні з народнопоетичною стихією. В родині Косачів культивувались традиції запису фольклору – видатними етнографами були її мати, О.П. Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), дядько М. П. Драгоманов, найближчий друг сім’ї М.В. Лисенко, чоловік К.В. Квітка. Живучи до 1879 р. у Звягелі, Леся слухала народні пісні, легенди, казки від няньки та ровесників. До Звягеля приїздив М.В. Лисенко, тоді Олена Пчілка організовувала записи від гурту селян у себе вдома, працюючи спільно з композитором.

Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою. Ялта, 1898 р

Обдарована тонким музичним слухом і прекрасною музичною пам’яттю, Леся й сама рано почала записувати не лише тексти, а й мелодії пісень. В с.Жабориці спостерігала й записувала ігри на Великдень, у Луцьку – баладу про Бондарівну, легенди про Кармалюка, про Луцький замок. Живучи з 1881 р. в с.Колодяжному Ковельського повіту, збирала народні пісні, легенди, перекази, вірування, які згодом увійшли органічно в її поезію – це образи перелесника, велета, русалок, мавок, водяників і т. п. Особливе враження справило перебування в гостях у дядька Лева в с.Скулин Ковельського повіту, який розповідав Лесі «про всяку лісову, водяну, польову силу». З кінця 80-х років ХІХ століття почала цілеспрямовано займатись збиранням та вивченням народної творчості, зокрема, пісень.

Фонограф (один з перших пристроїв для звукозапису), за допомогою якого у 1908 р. Лесею Українкою були здійснені етнографічні записи.

Леся мала два великі зошити пісень (тексти з нотами), які передала М.Лисенку, з часом вони загубилися серед великої кількості записів композитора. Однак 1941 року один з них розшукав у архіві М.Лисенка Климент Квітка і передав до Луцького краєзнавчого музею. Це – понад 150 пісень, 40 з яких записані рукою Ольги, а решта – самої Лесі. Більшість пісень записано від дівчини Варки (Варвари Дмитрук), яка доглядала Лесю під час хвороби. Це насамперед календарно-обрядові пісні – ігрові веснянки (Володар, Зайчик, Шум, Кривий танець, Царенко, Пресо, Подоляночка, Коструб, Жона), жниварські, купальські пісні, весільні, колядки й щедрівки, рідкісні хрестинні та колодчані тощо.

Це – оригінал рукопису Лесі Українки, зошит із народними піснями, що були популярними на Волині за життя письменниці.

Леся Українка записала, а згодом наспівала М. Лисенку та К. Квітці пісенні зразки, які стали класикою українського фольклору: «Розлилися води», «А вже весна», «Женчичок-бренчичок», «Ой сивая зозуленька» (весільна), «Козака несуть», «Їхав козак через поле», «Ой у полі жито», «Пряля», «Піють півні», «Вишні-черешні розвиваються». В обробці М.Леонтовича вони стали всесітньовідомими шедеврами. Перша завершена фольклористична праця Лесі Українки – «Купала на Волині» (1893) – вміщує опис купальського обряду та 47 пісень з мелодіями. Цей матеріал надіслала Леся Українка І.Франкові, який опублікував лише літературну частину збірки, а мелодії вперше опублікував О.І.Дей, розшукавши їх в архіві М. В. Лисенка.

У 1898 р. Леся Українка познайомилася з Климентом Квіткою. Відтоді музично-фольклористична діяльність поетеси відбувалася за його безпосередньою участю. З 1899 р. вона почала наспівувати К.Квітці свої пісні і з його допомогою зайнялася впорядкуванням фольклорних збірників. Спільно з Лесею Українкою К.Квітка підготував до друку і видав три збірники українських народних пісень – він записав мелодії з голосу поетеси, подав вказівки на варіанти.

До першого збірника – «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Лущинип, Звягельщини на Волині» – Леся Українка написала передмову, в якій висловила свої погляди на український фольклор. До другого – «Народні пісні до танцю. З нотами» – вона готувала і примітки. Туди ввійшли записані самою Лесею Українкою пісні та 5 пісень, записаних з голосу І. Франка. Мелодії записав К. Квітка. Протягом 15 років композитор записав від Лесі Українки більш ніж півтисячі мелодій, які згодом опублікував у класичному збірнику «Народні мелодії з голосу Лесі Українки».

Отже, неоціненний внесок зробила Леся Українка в фольклористику не тільки як збирач, але і як виконавець народних пісень. В репертуарі Лесі Українки, крім календарно-обрядових пісень (записаних в с.Колодяжне, Миропілля Звягельського повіту, с.Чекна Дубенського повіту), були пісні історичні, козацькі, рекрутські, ліричні, побутові, колискові, дитячі, жартівливі, баладні, танцювальні і, що найунікальніше – пісні до казок. В листі до М.Драгоманова Леся Українка стверджувала, що зібраних нею пісень «ще ніхто не записував». Глибокий науковий підхід виявила поетеса до запису українських народних дум, які вона високо цінувала й любила і усвідомила не лише їх унікальність як «єдиного в світі жанру фольклору», а й актуальність на той час їхнього запису і, зокрема, запису всієї мелодії разом з текстом думи.

Леся Українка разом із К. Квіткою 1908 року організувала експедицію по запису мелодій народних дум на фонограф і з власних коштів її оплатила. Для цього поетеса визначила осередки, де найкраще збереглася кобзарська традиція (Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина), виявила найталановитіших кобзарів (М. Кравченка, Г. Гончаренка, О. Сластіона), залучила до цього найкращих фахівців (зокрема, Ф. Колессу, який записував мелодії дум на фонограф), власноруч записала тексти трьох дум від Г. Гончаренка. Записи ці були видані Ф. Колессою 1913 року у Львові («Мелодії українських народних дум»). Першим звернувся до фольклористичної спадщини Лесі Українки М.В.Лисенко. Повністю на зібраних нею матеріалах він побудував розділ дитячих ігрових пісень у виданні «Збірка народних пісень в хоровому розкладі, пристосованих до учнів молодшого і підстаршого віку у школах народніх. Упорядив М. Лисенко» (К., 1908). Класичні обробки М. Леонтовича, Я. Степового, Ю. Мейтуса, В. Кирейка дали нове життя творам, записаним Лесею Українкою, в професійній музиці.